Поезія

Тростянець

На нашій славній Україні,

де промінь сонця виграє,

в північно-західній частині село таке прекрасне є,

легендою земля ця звита,

яка дійшла до наших днів,

як кущ звичайної тростини, 

вберіг людей від ворогів,

і нині носить край цей назву

 неначе похвали вінець - село казкове і чудесне,

 що зветься - Тростянець.

І знову ця знайома стежка в полі…

І знову ця знайома стежка в полі

Петля, в’юнить до рідного села,
Що маячать ген-ген на видноколі,
Тут народивсь, тут молодість пройшла.
І серце в грудях трепетно заб’ється,
І сум, і радість болем забринить.
Душа моя немов з-за граток рветься,

І пташкою в гніздо своє летить.

І хочу я душею притулитись,
І зором обійняти все довкіл,
І серцем спраглим із тобою злитись,
І буть корисним, доки стачить сил.

Село моє, для мене ти єдине,
Як мати рідна, як саме життя,
Як хліб землі, як пісня лебедина –
Не стань тебе – впаду у небуття.

Люблю село своє тоді…

Люблю село своє тоді,
коли осталось наодинці
при нестолоченій билинці
й нескаламученій воді,
коли збирається рідня,
хай вже мала, та працьовита,
у бронзу літа перелита,
в осінню честь оцього дня.
І тихо мовляться слова,
і шепче зірка вечорова.
І чуть, як засина трава

у колисковій рідній мові. 

 (Анатолій Таран)

Загубилось в долині село

Загубилось в долині село,
Закрохмалене в бархатний іній.
По шибки у сніги забрело
І туманіє в млі надвечірній.

Над покрівлями стелиться дим,
Сіре небо насупило брови.
На відлигу це все – так і жди,
Починають темніти діброви.

Мов орган, тепловозний гудок
Десь далеко за лісом, за ставом
Проспівав якусь мить і замовк –
А луна все не тане й не тане.

Галасує довкіл вороння,
Будить гамором лапи заснулі.
Закрохмалений бархат злиняв –
На весну, на весну повернуло.